Під радійні позивні просиналися і вкладалися спати кілька поколінь. Приймачі іронічно називали брехунцями, а транзистори носили з собою, як нині мобільні телефони. Говоримо про часи, коли "ворожі голоси" були єдиним джерелом правдивої інформації. А неприємний шум глушилок став символом Холодної війни. Знайти сім'ю, в якої б удома не було радіо, здається, було неможливо. Але так було, звісно, не завжди. Масова радифікація почалася в повоєнні роки. У п'ятдесятих радіо добралось до найвіддаленіших сіл. І для багатьох голос диктора, який лунав із динаміка, здавався справжнім дивом. Коли "брехунці" – так іронічно називали приймачі, під'єднанні до радіоточки – поселилися буквально в кожному домі, заводі й колгоспі, відпала потреба в публічній трансляції радіопрограм. У шістдесятих масивні вуличні репродуктори практично зникли. Стандартний приймач був, як правило, триканальним. Перша кнопка – всесоюзне радіо, далі – Українське радіо. А третя кнопка – це Радіо "Промінь". Його запустили в 1965, а в 1976 перейшли на цілодобове мовлення. На "Промені" робили акцент на музичних і розважальних програмах. Радіо – це в першу чергу джерело офіційної пропаганди. Натрапити в ефірі центральних каналів на щось справді цікаве було непросто. Але часом усе-таки можна було надибати щось варте уваги. Популярний жанр у той час – радіоп'єси або читання творів українських класиків. Таке, будемо відверті, особливої популярності не мало. Але, попри міцну залізну завісу, в Союзі все ж транслювали музику, яка тоді цікавила молодь. У доінтернетну еру саме радіо було найоперативнішим джерелом інформації. Телебачення і преса просто не могли змагатися з ним у швидкості. Про те як радіо заполонило серця українців – дивіться в програмі. +Відео
2 3
Комментариев нет:
Отправить комментарий