: Криваві диктатори Ліберії: Семуель Дое і Чарльз Тейлор

Источник Криваві диктатори Ліберії: Семуель Дое і Чарльз Тейлор Дата (29.09.2017 14:58:17 +00:00)

Ліберія – невелика африканська країна на узбережжі атлантичного океану. Рай на землі. На зламі тисячоліть тут панував демон громадянської війни. Боротьба за владу тривала майже 20 років. Це був час жорстоких лідерів, які силою прокладали дорогу до президентського крісла. Але в історію увійшли, як невдахи, що поплатилися за надмірну віру у власну недоторканість. У 1980 році в Ліберії пережила переворот, який нарекли "п'яним путчем". Група військових пішла на захоплення президентського палацу, добряче підзаправившись у барах. Алкоголь розігрів до максимуму адреналін і тестостерон солдат. Загін на чолі з сержантом Самуелем Доу влаштував різанину. Зокрема поплатився життям президент Вільям Толберт. Його четвертували. Населення привітно зустріло повалення влади. Посадовців не люблять ніде. Тому коли "попередників" повели на розстріл, ліберійці раділи і аплодували. Крім того переворот зачепив глибоку рану місцевих племен – привілеї потомків американських переселенців. Ліберія з'явилася на карті Африканського континенту в 1820 році. Територію на узбережжі Атлантики у місцевих племен купив американський уряд. Згодом сюди почали переселяти темношкірих рабів із США. На своєму континенті вони мали створити вільну державу. І прапор, і конституція, і структура влади – були скопійовані за американським зразком. А у Вашингтоні з того часу відчувають особливий обов'язок опікуватися африканським домініоном. Афро-американці складали еліту нової країни. А корінні племена відчували певну дискримінацію. Освятити ідею перевороту Семуеля Дое мали гасла заколотників про "рівноправ'я". Він сам походив із провінційного племені кран, якому годі було сподіватися на достойну кар'єру. Тепер монополія на владу вперше опинилася у їхніх руках. Підтримку новим силам гарантували у Вашингтоні. Президент Дое сказав мені про амбітні плани його уряду, включно з поверненням до демократичних інститутів та стабілізацію економіки. Ми вітаємо ці важливі ініціативи. І сьогодні ми обговорили, як Сполучені Штати можуть допомогти Ліберії у досягненні цих планів, – сказав президент США Рональд Рейган. Але кредит довіри Білого Дому Самуель Дое розпустив – міняючи на власні амбіції. Щоб перетворитися із "перспективного демократа" на творця військової диктатури у нього пішло трохи більше 5 років. Змінами запахло після президентських виборів, перемогу на яких колишній сержант сфальсифікував. В країні вибухнули протести. Опозиція поступово озброювалася. Навіть кольоровий парад з нагоди інавгурації не міг перебити гіркий присмак порушень. Невдоволення зростало через шалену корупцію. Дое підозрювали у привласненні грошей, які виділяла Америка на допомогу домініону. Через незграбну економічну політику, найбагатші досі в західноафриканському регіоні ліберійці втрачали статки. Країну залихоманило від нарікання на владу і в повітрі запахло новим переворотом. Президент намагався врятувати репутацію показовими звільненнями, які з часом повернулися крахом його режиму. Колишні соратники обіцяючи в кращому випадку солідні посади, а в гіршому багаті трофеї – збирали озброєні банди і йшли знімати "злочинну владу клептократів" Самоеля Дое. Одним з ватажків був колишній міністр інфраструктури, звільнений через корупцію – Чарльз Тейлор. Його звинувачували у привласненні крупної суми з держ-бюджету. Від правосуддя він втік за океан. У Штатах його посадили за грати, але екстрадувати для суду на батьківщину відмовилися. З в'язниці Тейлору вдалося втекти. Загадкові обставини інциденту породили версії, що за звільненням майбутнього польового командира стоїть ЦРУ. Мовляв, спец-служба "в обхід Білого Дому" готувала наступника президенту, який втратив довіру. На користь цієї версії говорить те, що слід "вчорашнього в'язня" швидко помітили в одному з лівійських військових таборів. У 90 Каддафі марив пан-африканською мрією. Під прапори Джамахерії мав стати увесь чорний континент. В Тріполі не шкодували грошей на підготовку повстанців, щоб на їх автоматах розповсюджувати свій вплив. З необхідними навиками Тейлору було легше набирати армію у 1989. Національний патріотичний Фронт Ліберії прорвав кордон з боку Котдівуару і як сніжна лавина почав рухатися до столиці Монровії. Цього командира повстанців відрізняла від інших особлива харизма. З усього він намагався зробити ефектне шоу. Починаючи з оголошення війни в радіо-ефірі до постановочних фото і відео зі зброєю. І це він запровадив моду на шалену екіпіровку – автомати під "найк" і "адідас". Самуель Доу кидав усі сили щоб знайти компроміс. Він хотів закінчити війну переговорами і водночас залишитися при владі. Тейлор і слухати не хотів. Йому треба була невідкладна остаточна капітуляція і ефектна перемога. Зрештою він отримав її несподівано від одного із своїх колишніх командирів. Прінс Джонсон відколовся від шефа з своїм бойовим крилом. Він виманив Самуеля Дое на переговори і підступно його захопив. У перестрілці президента поранили в ногу і він не зміг втекти. Потім розігралася кількагодинна драма, яка шокувала світ. Закривавленого президента шарпали і били. Прінс Джонсон потягуючи прохолодний "будвайзер" вимагає розкрити номери своїх рахунків. Розпалені жагою крові повстанці прагнули крові. Дое відрізають вухо і запихають в рота. Президенту Ліберії зламали обидві руки і кастрували. Після кількагодинних катувань він помер від больового шоку і втрати крові. Ліквідація Дое розкрила "ящик пандори". Дійшло до того, що за владу в Ліберії боролися 7 різноманітних фронтів і рухів. Часто з приставкою "патріотичний", "незалежний", "демократичний". Щоб посилити свої загони Тейлор викрадає дітей і підлітків і формує із них "диких псів війни". За це отримує прізвисько "татусь". Зрештою після 7 років нищівної громадянської війни миротворцям інших африканських країн вдається організувати вибори, які виграє Чарльз Тейлор. У 1997 з інших 13 кандидатів його виборчу кампанію вирізняло скандальне гасло: "Він вбив мою маму і вбив мого тата, але я голосую за нього, щоб припинилася війна". Новий президент добив ліберійську економіку. Він не дуже переймався бродячими бандами, які тероризували цивільних. Іноді їх кришував. Натомість приміряв на себе роль "великого ляльковода" підгодовуючи революційні рухи в сусідніх країнах. Зокрема в Сьєрра Леоне. Помітною фігурою у тамтешній громадянській війні був його колишній товариш по лівійському табору Фоді Санко. Він заправляв одним з найбільших угрупувань повстанців і мав особливість силою набирати в армію дітей і підлітків. Частину з них викрадали і змушували воювати. За його людьми тягнулася репутація скажених виродків. Вони вбивали, ґвалтували, катували своїх жертв. Калічили відрубуючи кінцівки – залдля розваги. Чарльз Тейлор закрутив цілий бізнес на крові. Зброя і боєприпаси через Ліберію діставалися спочатку лише Санко, а потім полилися рікою багатьом іншим групам ребеліантів. Взамін до Монровії надходили алмази. Відшліфовані з них діаманти Чарльз використовував для формування іміджу солідної, у всіх розуміннях цього слова, людини. Але загравання у "гібридні війни" на території інших країн стало його Ахіллесовою п'ятою. Міжнародний суд, який зайнявся розслідуванням військових злочинів під час війни у Сьєрра Леоне вийшов на зв'язок польових командирів з Тейлором. Його назвали основним розпалювачем конфлікту, а відтак і головним відповідальним за сотні тисяч жертв війни. Чарльз Тейлор зрозумів що це не жарти коли за поданням ООН по Ліберії вдарили санкціями і заарештували його особисті рахунки в іноземних банках. Але домовлятися з ним ніхто не хотів навіть після того, як Тейлор розіграв сцену зречення і передачі влади і спробував знайти притулок у Нігерії Але колісниця міжнародного правосуддя була запряжена і зустріч з прокурорами стала питанням часу. Тейлора дістали навіть у вигнанні. Нігерії пригрозили санкціями за покривання підозрюваного політика. Коли до запровадження обмежень залишався останній підпис – ліберійського вигнанця – здали. Його перехопили на нігерійсько-камерунському кордоні. У втомленому чоловіку з кількаденною щетиною – важко було впізнати діамантового президента Ліберії. Щоб не спровокувати бунти в Ліберії, його літаком відправили у Гаагу. Про дружбу з Чарльзом Тейлором різко пошкодували куплені за діаманти друзі. До суду довелося їхати супермоделі Наомі Кембел. Сам Тейлор мовчки спостерігав за цими суперечками. Він вирішив приміряти на собі образ жертви. Ліберійський президент заявив, що не визнає юрисдикції суду. Свідки на процесі говорили зовсім інше. Після 10-ти років оголошення Тейлора у розшук і судової тяганини у 2012 нарешті настав час вироку. Містер Тейлор, суд визнає вас винним у всіх злочинах, в яких вас було обвинувачено. І засуджує вас до 50 років покарання за гратами, – заявив суддя Річард Луссік. Заміна президентського крісла Чарльза Тейлора на в'язничні нари стала прецедентом світового масштабу, а Міжнародний кримінальний Трибунал довів свою дієвість. Процес посів відразу кілька перших місць. Став першим після Нюрнберзького де засудили главу держави. Містер Тейлор також став першим президентом Африки, якого витягнули в суд через кілька років переховування. На ньому пройшла обкатка процедур, які згодом стали в нагоді у подальших справах злочинців світового масштабу.
+Відео
2 3