Передаємо пряму мову військового.
"Почала застосовуватись зброя – це було зрозуміло, що зупинки вже не буде.
Якщо би не попав у Збройні Сили України, в добровольчі батальйони, то би було все одно, я би пішов захищати, то не мало значення для мене ніякого. Захищати свою країну – то обов'язок кожного чоловіка, по-перше.
Рідна 80-а бригада поїхала на Схід 8 березня виконувати бойове завдання. Коли я взнав, що бригада поїхала, особисто звернувся у військкомат, просив направити на службу. Мені така була відповідь, кажуть, трошка… На той час мені було 41 рік. Чуть-чуть застарий (усміхається, – ред.).
Ігор Бездух дуже хотів потрапити на Схід, аби захищати землю
Повістка на день народження – найкращий подарунок
21 липня, коли виповнилося мені якраз день народження, зранку подзвонили – прийшла повістка. Для мене то був, напевно, найкращий подарунок. Прийшов, пройшов медкомісію, якраз і повіку вже достиг (сміється, – ред.).
Багато ще було також ейфорії. Знаєте, всі думали, що то простіше. Коли приїхали туди, відчули, що воно не так просто, як здається. Прилетів нам "привіт" з Росії. З-за кордону вдарили по нас установки "Смерч"... Горів асфальт, реально горів асфальт.
І почали атакувати 129-ий. На жаль, в тому БТРі було 19 десантників. Жоден не повернувся з бою. На даний час ще по ДНК не всі встановлені загиблі, багато є вже похованих, перепохованих.
Досі не всі загиблі встановлені по ДНК
Було так, що ми з блокпосту "Ротор", це під "Металістом", ми вийшли. Виводили два танки. І ми вже зранку вийшли, будем так говорити, з кільця. Пізніше пішла незрозуміла команда від першого танку – повернутися також нам на "Ротор". До цих пір ми не розуміємо, чому. Ми вже були в безпечній зоні.
Проїхали ми, назад повернулися. Танкісти з нами. Там ми зустріли два підрозділи "Айдару". Це була група "Грізлі" і група "Термінатора". Навіть на їхні питання, а чому ви повернулися, ми також не могли дати відповіді. "Айдар" відходить від нас, каже, з вами скучно, ми вже знаємо, що попали вони тоді в засідку. Засідка була зроблена під нашим державним прапором. З 24 хлопців на даний час знаємо, що тільки вижило 4. Це з групи "Грізлі" і "Термінатора". Один з них, "Пітон", доповз до нас, попередив про небезпеку, про засідку. Рішення як такого, щоби просити в них коридору, навіть думки про то не було. Ми просто пішли на прорив.
Досі війскові не розуміють, навіщо їм сказали повернутись в небезпечну зону
Бій вели на ходу. Засада була довжиною десь до 3 кілометрів. Їм потрібна була техніка. Ми так розуміємо. Що хотіли на нашій техніці увірватися в Щастя. О 5 годині я був поранений перший раз. Я його не відчував, того поранення. То просто я їм обіцяв, що ми вийдемо всі. Мене то тримало. П'ятеро чоловік загинуло в мене в БТРі після прямого попадання. Решта хлопців були поранені, двоє було вцілілих.
"П'ятеро чоловік загинуло в мене в БТРі ..."
В мене єдиний був страх, я от відчув страх, коли ми виїхали на міст. А я знаю, що міст тримає 4-а рота. І коли піднімається наш боєць 4-ї роти з 26-ою мухою на плечі і наводить на нас. І от тоді я чесно, тоді я вперше, то був такий страх… БТРом зістрибувати з мосту з розбитим бортом, з пораненими – ми би не виплили. І хлопців би там не знайшли. То, фактично, відразу, на смерть. Була думка розстріляти його, чесно. Єдине, що мені прийшло в голову, я крикнув до навідника ствол підняти вверх. І ствол на бойовій машині був піднятий вертикально, тобто означало, що ми не будемо вести. І такий той його рух (крутить рукою по колу) – проїжджайте… Я готовий його тоді був розцілувати всього.
Після демобілізації дуже складно було адаптуватися. Знаєте, коли шикування. І приходиш за паркан. Ще перший день – ще нічого. Зранку встаєш – і таке відчуття, що ти за парканом життя. За місяць два рази виходив з хати. Не хотілося просто нікого бачити, нікого чути. В сім'ї я взагалі мало слів вживав: так, ні, дякую – все. В мене мій навідник приходив до мене до хати, виключав телевізор, переключав мені просто новини. Воно певний період має пройти.
Після демобілізації – "таке відчуття, що ти за парканом життя"
"За місяць два рази виходив з хати"
По стану здоров'я я не міг вже проходити службу в рідній бригаді, на жаль, то мене замінив син. А мені запропонували проходити службу в обласному військовому комісаріаті.
Мене найбільше зачепило, коли був призов у Збройні Сили України строковиків. І Львівщина, ну будемо так говорити, – осередок Західної України, патріоти – і не може знайти 500 юнаків, які би могли захищати, навіть не захищати, а проходити військову службу у Збройних Силах. Реально. Мене то так здивувало, мене настільки було гидко, що багатьох знаю, багатьох… "Я би пішов, але, але…". Навіть якщо пояснити "але", вони не можуть пояснити конкретно. Чого ти не підеш? "Це марно викинутий час". Для кого марно?
"Живи вільно – помри гідно" – написано на руці
Для мене особисто всі, всі люди діляться на три категорії: ті, що воюють, ті, що допомагають і ті, що не заважають. Решта – то є просто ворог".
Комментариев нет:
Отправить комментарий